При використанні матеріалів цього сайту - АКТИВНЕ ГІПЕРПОСИЛАННЯ та розміщення банеру -ОБОВ'ЯЗКОВЕ!!!

Урок – літературні читання « Любов до України в творах нашого сучасника поета Василя Симоненка»

Тема: Любов до України в творах Василя Симоненка.

Мета: допомогти усвідомити значення творчості Василя Симоненка для української літератури, для визвольного руху України на шляху здобуття незалежності, зрозуміти витоки його творчості, її тематику, ставлення поета до художнього слова як до засобу боротьби із злом і неправдою, пройнятися почуттями поета,який жив при тоталітаризмі, відчути його бажання працювати для України, виховувати почуття спорідненості з цими почуттями, аналізуючи поезії Симоненка, усвідомити святі ідеали його ліричного героя.

Тип уроку: літературне читання.

Обладнання: портрет В.Симоненка, пейзажі України, збірка поезій автора.

Хід уроку

І . Мотивація навчальної діяльності

Слово вчителя:

« Інтелігенція кожного народу, - писав наш незабутній поет Павло Грабовський,- повинна працювати коло свого народу, надіючись тільки на себе, і снага, і слабота в нас самих, вона не тільки сама повинна стояти врівень з найвищими думками віку, але й зробити ті думки по спромозі власністю народу, розкриваючи тим часом і його національне самопізнання...Наша сила в народі, бо в нас , власне. І нема нічого, крім народу...Як вивід додам:мусимо бути європейцями на грунті українському»

Можна стверджувати, що наведені вище думки П.А.Грабовського визначають і пафос творчості нашого сучасника, Поета з великої букви, патріота, вірного сина своєї Батьківщини Василя Симоненка.Він розкриває своїм читачам незаперечну істину: якщо людина має батьківщину, рідну землю, - це вже велике щастя, бо іншої у неї не може бути, іншу вибрати неможливо. Втрата її – велике горе, порівняне лише із втратою матері, про це говорить поет у вірші « Лебеді материнства»

ІІ. Сприйняття навчального матеріалу

( учень читає поезію напам’ять)

Лебеді материнства

Мріють крилами з туману лебеді рожеві,

Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.

Заглядає в шибку казка сивими очима,

Материнська добра ласка в неї за плечима.

Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,

Не пущу тебе колиску синову гойдати.

Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,

Опустіться, тихі зорі, синові під вії .

Темряву тривожили криками півні,

Танцювали лебеді в хаті на стіні,

Лопотіли крилами і рожевим пір’ям,

Лоскотали марево золотим сузір’ям.

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,

Виростуть з тобою приспані тривоги.

Ухмільні смеркання мавки чорноброві

Ждатимуть твоєї ніжності й любові.

Будуть тебе кликать у сади зелені

Хлопців чорночубих диво-наречені.

Можеш вибирати друзів і дружину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.

За тобою завше будуть мандрувати

Очі материнські і білява хата.

І якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі,

Стануть над тобою, листям затріпочуть,

Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна все на свті вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

1.Слово вчителя

Нехай ці рядки стануть застереженням для багатьох, хто легковажно шукає щастя в чужих краях.Є певні закони природи. За якими людина. Де б не була, тягнеться душею до рідної землі.Навіть хвороба така є, ностальгія. А якщо немає того потягу, тієї любові і поваги до свого, то, мабуть, є проблеми у духовній організації цієї людини, яку вже не вилікувати ніякими наймоднішими ліками

Не таким був наш поет, недарма ж Олесь Гончар назвав його вітязем молодої української поезії.Василь Симоненко зумів викохати таку велику любов до свого рідного народу, до простого трудівника, до землі своїх предків, якої важко знайти в творах багатьох його сучасників.Щонайголовніше, його любов не обернулася в ньог на хворобливе замилування всім рідним, у перевагу національного над людським. Це широка всеосяжна любов і до людини взагалі, розуміння її цінності як особливого створіння Божого, для якого рідний край посідає перше місце, як і в поетовому серці.

Учень:

Я не бував за дальніми морями,

Чужих доріг ніколи не топтав –

В своїм краю під буйними вітрами

Щасливим я і вільним виростав.

Мене ліси здоров’ям напували ,

Коли бродив у їхній гущині,

Мені поля задумливо шептали

Свої ніким не співані пісні.

Коли не вмів ще й букваря читати,

Ходив, як кажуть, пішки під столом,

Любить людей иене навчила мати

І рідну землю, що б там не було.

Чужих країв ніколи я не бачив,

Принад не знаю їхніх і окрас,

Та вірю серцем щирим і гарячим:

Нема землі такої, як у нас.

Учениця: Звідки ж почався Василь Симоненко? Де він звівся та розповився? Я постараюсь намалювати вам Симоненкову дорогу – важку, трагічну і коротку: поет ішов по ній неповних двадцять дев’ять років. Але коротка дорога – це не значить коротка пам’ять.

Дорога ця почалася із Біївців – того невеликого полтавського села, що єдиною зеленою вулицею біжить до Лубен, Полтави і Києва – до великого людського океану. А на тій вулиці над Удаєм-рікою стоїть сиротою старенька хата, де 8 січня 1935 року народився майбутній поет України Василь Андрійович Симоненко. Через ту непомітну і печальну хату пройшли голод і холод, її не проминула війна і всі лихоліття двадцятого віку. Спасибі ж добрим людям, які зберігають і ту хату, і ту піч, що потім стали найтеплішими згадками у ранній творчості поета:

Ти приймала і щастя, і лихо,

Поважала мій труд і піт,

Із-під сірої теплої стріхи

Ти дивилась жадібно у світ.

А хіба ж то хата синіми вікнами « дивилась жадібно у світ»? То ж юний Василько своїми допитливими оченятами заглядав у тривожне доросле людське життя.

Україно! Доки жити буду,

Доти відкриватиму тебе

Учень:

Є в столиці України невеличка вулиця. Де кожне старе дерево знає живого Симоненка. Це вулиця Освіти, де під четвертим номером стоїть гуртожиток Київського Державного університету імені Т.Г.Шевченка. Отам восени 1952 року можна було зустріти замріяного кароокого хлопця, якому судилося таке коротке життя і така народна любов і шана. Він був тоді зодягнений у дешевеньку спортивну кофтину, але так 5расиво світився поетичним натхненням. Невдовзі його обирають старостою університетської літературної студії, яка у 50-х роках була справжньою кузнею літературних талантів усієї України. Там поруч із юним Симоненком були його творчі однодумці і побратими: Юрій Мушкетик, Віктор Близнець, Тамара Коломиєць, Борис Олійник, Роберт Третьяков та багато інших. В тому гуртожитку і в університеті ніколи не вивітряться їхні молоді голоси,їхні дружні суперечки. Згадки про нього зберігає уся ця вулиця Освіти, яка давно вже проситься, щоб її назвали іменем поета, бо ж не може бути, щоб у славетному Києві не було вулиці Василя Симоненка.

Учениця:

А ось у Черкасах така вулиця є. І не десь на околиці, а в самому центрі міста, де річечка цієї вулиці голосно впадає у широке річище вулиці імені Тараса Шевченка. І це так символічно! Так розумно. І так справедливо! Бо хоча у нього було багато літературних вчителів, але поезії Великого Кобзаря стали його дороговказом на шляху до людської правди. Недарма ж одна старенька вчителька колись у Лубнах сказала, немов навіки зав’язала:» Наш Василь – це рідний синочок Тараса Шевченка». Як гарно і мудро сказано! Не забуваймо, що в своїх найкращих віршах поет і справді досягає високого Кобзаревого звучання:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні, й приблуди,

І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,

Не забувайте, виродки, ніде:

Народ мій є! В його волячих жилах

Козацька кров пульсує і гуде!

2.Дослідження – виступи учнів:

Перший учень:

Любов Василя Симоненка до України, його послідовне українство – ще від юних літ, від отієї материнської хати, від років навчання в університеті, від праці у шевченковому краї. Бо ж саме сюди, у Черкаси і приїхав після закінчення університету молодий поет і журналіст. Кликали його товариші переїхати до Києва, але у відповідь він писав: « Зараз не можу прийняти її пропозицію). Треба протриматися тут хоч до 100-річчя Тарасового. Та й по слідах його ще не походив...»

Щось у мене було

І від діда Тараса,

І від прадіда –

Сковороди.

Не шукаю до тебе

Ні стежки, ні броду –

Ти у грудях моїх,

У чолі і в руках,

Упаду я зорею,

Мій вічний народе,

На трагічний і довгий

Чумацький твій шлях.

Вражає точність вислову, проникливість, глибина бачення стану України – «трагічний...шлях», бо ж мучила, випікала його душу доля рідної землі, з якою він відчував таке невимовно тісне сполучення душі. Бо ж долю свою навіки поєднав із нею, ненькою Україною. « Я для тебе горів, український народе», - пише він в цьому ж вірші.

Другий учень:

Образ України присутній в більшості поезій Василя Симоненка.Для нього вона – це чудовий світ:

Світ який – мереживо казкове!..

Світ який – ні краю, ні кінця!

Зорі й трави, мрево світанкове,

Магія коханого лиця

Світе мій гучний, мільйонноокий,

Пристрасний, збурунений,німий,

Ніжний і ласкавий, і жорстокий,

Дай мені свій простір і неспокій,

Сонцем душу жадібну налий!

Дай мені у думку динаміту,

Дай мені любові, дай добра,

Гуркочи у долю мою, світе,

Хвилями прадавнього дніпра.

Не шкодуй добра мені, людині,

Щастя не жалій моїм літам –

Все одно ті скарби по краплині

Я тобі закохано віддам.

Третій учень: Любов до України, до рідної землі нерозривна із самим життям. Без неї поет не мислить свого «Я», не уявляє себе відділеним від її радощів і турбот.

Ще в дитинстві я ходив у трави,

В гомінливі трепетні ліси,

Де дуби мовчали величаво

У краплинах ранньої роси.

Бігла стежка в далеч і губилась,

А мені у безтурботні дні

Назавжди, навки полюбились

Ніжні і замріяні пісні.

В них дзвеніло щасті непочате,

Радість невимовна і жива,

Коли їх виводили дівчата,

Як ішли у поле на жнива.

Ті пісні мене найперше вчили

Поважати труд людський і піт,

Шанувать Вітчизну мою милу,

Бо вна на цілий світ.

Бо вона одна за всіх нас дбає,

Нам дає і мрії, і слова,

Силою своєю напуває,

Ласкою своєю зігріва.

З нею я ділити завжди буду

Радощі, турботи і жалі,

Бо у мене стукотить у грудях

Грудочка любимої землі.

Так, рідна земля випоїла його своїми соками, дала голос сердечний і ніжний, сповнила його серце почуттями патріота і великого поборника рідної культури. Тому й слова « Україна, Батьківщина» він вимовляв з великою благоговійно любов’ю. Але його серце не могло байдуже спостерігати будь-яке приниження навіть імені Батьківщини-матері. Ось чому деякі його строфи вулканно клекотіли словом схвильованим, сповненим болю і жагучої любові. Бо ж любов цю він виніс ще з раннього дитинства:

Я вірив, що краще всього

Пісні, які знав дідусь.

Вмощусь на коліна до нього

І в очі йому дивлюсь.

А він вимовляє. Виспівує

Гарячі прості слова –

І все давниною сивою

В очах моїх ожива.

Мелькають червоні жупани,

Вирує, кипить Дніпро,

І Байда стріляє в султана,

Підвішений за ребро.

І грізні полки Богдана

Шляхетську орду женуть,

А з півночі десь за бураном

На поміч стрільці ідуть.

Несуться зі свистом – гуком

Богунці у всі кінці...

І я затискаю руку,

Мов шабля у тій руці.

І плачу, було, і сміюся,

Як слухаю ті пісні...

Спасибі, тобі, дідусю,

За те, що ти дав мені...

Четвертий учень:

Відкритий , чесний діалог поета зі своєю Україною, з українським народом тривав від першого до останнього дня його короткого творчог життя. Вірш « Задивляюсь у твої зіниці» - яскравий приклад саме такої чесної невимушеної розмови. Задушевна розмова сина з ненькою – така тема поезії. Звучить вона щиро, сердечно, бо Україна виступає не як поняття загального політичного чи географічного значення, - ні, вона жива, вона – найдорожча мати, - і їй адресує поет всю любов, стурбованість, відданість і ласку свого ліричного героя, від імені якого провадиться рада-порада, щира синівська сповідь: « Задивляюсь у твої зіниці, голубі й тривожні, ніби рань». Їй найглибший вияв патріотичних почувань, з нею привселюдно ведеться діалог любові й найсердечнішої поваги:

Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за рокм рік,

Буду, мамо, горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік...

Цей інтимний , щирий діалог з Україною змінюється інколи на гостру розмову з людьми ницими й нікчемними ( Одійдите, недруги лукаві!», « Ще не всі чорти живуть на небі, ходить їх до біса на землі»). А яким же сердечним стає тон поета, коли він звертається до неньки України, заради якої він і взяв перо до своїх рук: « Ради тебе перли в душу сію, ради тебе мислю і творю...» Ніхто не має права заважати йому в тій по-людському задушевній розмові:» Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю».Ось таке це ліричне послання Батьківщині, зіткане з оригінальних метафор, порівнянь, епітетів, доречно використаних персоніфікацій, в якому йдеться про всемогутнє бажання так поспілкуватися з Вітчизною, щоб просто-напросто ніхто в розмову не втручався, не заважав. Щоб розмова ця була щирішою і повнішою

П’ятий учень:

Мотив синівської відданості народові, його тісного єднання з рідною землею звучить і у невеличкому вірші « Земле рідна! Мозок мій світліє...»

Палкий патріот своєї Батьківщини, Симоненко відчував з нею кровну єдність і такий братній союз, якого нікому й ніколи не порвати.

Вірш починається сердечним виявом благородства і пошани до найдорожчого, що є в людини, - до Вітчизни:

Земле рідна! Мозок мій світліє

І душа ніжнішою стає,

Як твої сподіванки і мрії

У життя вливаються моє.

У другій строфі поняття цього кровного єднання деталізується, розкривається конкретніше:

Я живу тобою і для тебе,

Вийшов з тебе, в тебе перейду,

Під твої високочолим небом

Гартував я душу молоду.

Любов поета до рідного краю не була абстрактною, - вона могла вибухнути й словом обурення, бути грізною пересторогою всім нікчемним людцям, безсердечним, бездушним:

Хто тебе любов’ю обікраде,

Хто твої турботи обмине,

Хай того земне тяжіння зрадить

І з прокляттям безвість проковтне!

3. Слово вчителя:

Василь Симоненко – це народна совість в українському красному письменстві. Не судилося його талантові розкритися вповні, але те, що він створив – нетлінне. Слово його- справжнє коштовне надбання, воно висяває всіма мальовничими гранями. Хоча автор і не думав про те, щоб доскочити літературної слави. А вона прийшла до нього посмертно, вона утвердилася навіки.Дмитро Павличко сказав: «Він мало жив. Немов літак, що ховається за обрієм швидше, ніж доб’ється до нашого слуху шум його двигунів. Василь Симоненко зник життя скоріше, ніж долинув до нас могутній гук його серця, заряджений тривогою двадцятого віку і любов’ю до української землі. Це порівняння неточне, бо звук моторів неодмінно гине, а звук поетового серця, хитаючи серцями мільйонів, відроджується в душі народу».

Дійсно, поезія Симоненка витримала випробування протягом майже півстоліття. Чим же бере за живе автор? Простотою,щирістю, глибоким проникненням у душу людини, в її зачарований світ, патріотичним звучанням своєї музи.він – майстер слова високого класу, великий патріот, поборник співучої мови України. Її культури.

Все в тобі з’єдналося, злилося –

Як і поміститися в одній! –

Шепіт зачарований колосся,

Поклик із катами на двобій.

Ти даєш поету дужі крила,

Що підносить правду в вишину,

Вченому ти лагідно відкрила

Мудрості людської глибину.

І тобі рости й не в’януть зроду,

Квітувать в поемах і віршах,

Бо в тобі – великого народу

Ніжна і замріяна душа.

ІІІ. Підбиття підсумків ( звучить підсумкове слово учнів-дослідників патріотичної творчості Василя Симоненка)

Постать Василя Андрійовича Симоненка в нашій літературі унікальна. Хоча він прожив таке коротке життя і не зміг повністю реалізувати свої задуми. Але він сповна виконав своє високе призначення Людини. довести, Патріота, поета.Доля не дала йому можливості розгорнути свої крила, але віщими лишаються слова поета:

Коли крізь розпач випнуться надії

І загудуть на вітрі степовім,

Я тоді твоїм ім’ям радію

І сумую іменем твоїм.

Коли грозує далеч неокрая

У передгроззі дикім і німім,

Я твоїм ім’ям благословляю,

Проклинаю іменем твоїм.

Коли мечами злоба небо крає

І крушить твою вроду вікову,

Я тоді з твоїм ім’ям вмираю

І в твоєму імені живу!

ІУ. Домашнє завдання: Прочитати казки поета, довести, що і в них він залишився вірним сином своєї рідної землі

3. Бібліографія

1. Гончар О. Вітязь молодої української поезії \\ Симоненко В.Поезії. – К., 1984
2. Нетрадиційні уроки з української літератури.5 – 11 класи\\ Укладачі С.С.Скляр, Л.І.Нечволод. – Х.,Торгсін. 2004
3. Павличко Д. Василь Симоненко \\ Павличко Д. Над глибинами: Літ.-критич.статті і виступи. – К., 1983
4. Симоненко Василь. Народ мій завжди буде. Вірші та казки. – К., Веселка, 1990
5. Сом М.Д. З матір’ю на самоті. – К., Молодь, 1990
6. Ткаченко А.О.Василь Симоненко: Нарис життя і творчості. – К.: Дніпро, 1990

Урок – літературні читання « Любов до України в творах нашого сучасника поета Василя Симоненка»

Опубліковано 16.02.2012 р.